Захворювання сечовидільної системи цистит

Хвороби сечовивідної системи Висхідна та низхідна інфекція Профілактика захворювань сечовидільної системи

Для діагностики функціонування нирок роблять аналіз сечі, причому показники (надлишковий цукор, наявність білка, крові, осаду, мікроорганізмів, гною в сечі) свідчить про захворювання.

Шкідлива дія барвників та харчових добавок на органи сечовидільної системи:

• не засвоюються й не використовуються організмом;

• навантажують нирки, які повинні вивести їх з організму;

• деякі не виводяться нирками, а розносяться кров’ю по всьому організму, починають приєднуватися до інших молекул, спричиняючи непередбачувані наслідки.

Захворювання органів сечовиділення – це порушення діяльності органів сечовидільної системи, що можуть бути спричинені як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками.

Низхідна інфекція – ураження нирок, сечоводів, сечового міхура, сечівника різними мікроорганізмами, які потрапляють у ці органи через кров з різних осередків інфекції в організмі (наприклад під час ангіни, захворювання зубів, ротової порожнини тощо).

Висхідна інфекція – проникнення хвороботворних мікроорганізмів через сечівник у сечовий міхур і звідти поширення на інші сечовидільні органи, спричинюючи їхнє запалення.

Профілактика висхідної інфекції: дотримання особистої гігієни.

Причини захворювання сечовидільної системи:

• низхідні та висхідні інфекції;

• загальне переохолодження організму і застуда посилюють запальні процесі і поширення мікроорганізмів;

• отруйні речовини, які синтезуються в самому організмі чи потрапляють до нього із навколишнього середовища (алкоголь, свинець, ртуть, нафталін, бензол, отрути комах тощо) порушують роботу нирок;

• деякі лікарські засоби (сульфаніламідні препарати, антибіотики) при надмірному і тривалому вживанні накопичуються у нирках і також можуть спричинити ниркові захворювання.

РОСЛИНИ для лікування хвороб нирок.

• Споживання 2-2,5 кг кавуна протягом доби сприяє розчиненню солей і запобігає утворенню в нирках каменів і піску.

• Чай з лимоном або з хвоща польового чи липового цвіту посилює і прискорює скорочення ниркової миски і сечоводів, завдяки чому солі та камінці проштовхуються до сечового міхура.

• Настій плодів кропу заспокоює ниркову кольку, розчиняє камені.

• Для профілактики і лікування нирковокам’яної хвороби вживають настої та відвари селери, кмину, мучниці звичайної, звіробою звичайного, споришу звичайного.

• Уживання ягід журавлини позбавляє від запалення, убиває мікроби й вимиває всі шкідливі речовини з нирок.

• Сечогінними засобами є відвар кореня петрушки, шипшини, чай із хвоща польового тощо.

До основних хвороб нирок належать нефрит, ниркова недостатність, сечокам’яна хвороба та полікістоз нирок.

НЕФРИТ – запалення різних елементів нирки (залежно від перебігу хвороби розрізняють пієлонефрит та гломерулонефрит).

Причини хвороби: ускладнення після грипу, малярії, ангіни тощо.

Симптоми хвороби: слабкість, часте сечовипускання, головний біль, біль у нирках, нудота.

При нефритах призначають кавунні розвантажувальні дні.

Гломерулонефрит (від лат. гломус, гломеріс — куля — і нефрос) — інфекційно-алергічне запалення обох нирок, при цьому уражується переважно клубочки нефронів, що поступово руйнуються повністю.

Наслідки хвороби: в процесі фільтрації білки плазми крові та формені елементи крові переходять у сечу, знижується осмотичний тиск у самій плазмі, вода переходить з крові у тканинну рідину, утворюючи набряки.

Причина хвороби: порушення у діяльності імунної системи після захворювань на ангіну, дифтерію або скарлатину та деякі інші інфекційні хвороби, патологія нирок.

Розрізняють гострий, хронічний та злоякісний гломерулонефрит.

Симптоми хвороби: інтоксикація, підвищення температури тіла, зменшення сечовиділення, набрякання обличчя і кінцівок, головний біль, нудота тощо.

Лікування: обов’язкове і якнайшвидше лікування після появи найперших симптомів.

Пієлонефрит (від грец. пієлос — миска — і нефрос — нирка) – запальне інфекційне захворювання нирок, пов’язане з переважним ураженням канальцевої системи нирки та інфекцією ниркових мисок, яке спричиняють стафілококи, ентерококи та інші мікроорганізми.

Симптоми хвороби: часте і болісне сечовипускання, підвищення температури тіла, біль у попереку, сонливість, загальне нездужання.

Причини хвороби: запалення ниркових мисок під впливом різних інфекцій сечовивідних шляхів (висхідних інфекцій).

НИРКОВА НЕДОСТАТНІСТЬ — це патологічний стан, при якому частково або повністю втрачаються основні функції, а саме — функція підтримання постійного хімічного складу внутрішнього середовища організму, тоді продукти обміну накопичуються у крові, розносяться по організму і можуть призвести до фатальних наслідків.

Апарат «штучна нирка» – апарат, що тимчасово заміняє функції нирок (при отруєннях, операціях на нирці), за його допомогою з крові видаляються ті продукти обміну, які зазвичай з організму виводяться нирками.

Гемодіаліз – періодична процедура очищення крові апаратом «штучна нирка».

Для лікування хворих з важкими хронічними захворюваннями нирок можуть застосовувати пересадку здорових донорських нирок.

Людина може жити з одною ниркою.

ПОЛІКИСТОЗ НИРОК — захворювання нирок, при якому в тканинах цих органів утворюються численні кісти.

СЕЧОКАМ’ЯНА ХВОРОБА — захворювання, пов’язане з порушенням обміну речовин, коли в нирках або сечовивідних шляхах розчинні солі, які в нормі містяться в сечі, випадають в осад і утворюють камені, які мішають виведенню сечі.

Причини хвороби:

• порушення обміну речовин в організмі;

• надмірне вживання їжі, що містить солі щавлевої, фосфорної та сечової кислот;

• вживання недостатньої кількості питної води (у середньому потреба 1-1,5 л на добу);

• постійна втрата організмом рідини при потінні (спекотний клімат, робота в гарячих цехах);

• анатомічна закупорка сечових шляхів.

Симптоми: відкладення гострими краями подразнюють слизові оболонки сечовивідних шляхів, через що виникає сильний біль у ділянці живота та в попереку – ниркова коліка (у разі настання ниркової коліки слід негайно звернутися по медичну допомогу), може підвищуватися температура.

Склад каменів – це близько 60-80 % неорганічних сполуків кальцію: оксалати (кальцієві солі щавлевої кислоти), фосфати, урати (сечова кислота та її солі).

УРЕТРИТ — запалення слизової оболонки сечівника, спричинене стрептококами, кишковою паличкою та іншими бактеріями.

Симптоми хвороби: часте і болісне сечовипускання.

ЦИСТИТ — запалення слизової оболонки сечового міхура внаслідок проникнення інфекції.

Кавунні розвантажувальні дні призначають при циститах.

Симптоми: часті позиви до сечовипускання, під час якого відчувається біль, свербіння, печія.

Причини розвитку хвороби:

• інфекція, що проникла у сечовий міхур;

• вживання прянощів, копченостей, алкоголю тощо.

ОЛІГОУРІЯ – різке зменшення сечовиділення.

АНУРІЯ — припинення сечовиділення.

Симптоми: часті позиви до сечовипускання, під час якого відчувається біль, свербіння, печія.

Причини розвитку хвороби:

• інфекція, що проникла у сечовий міхур;

• вживання прянощів, копченостей, алкоголю тощо.

ПРОФІЛКТИКА ЗАХВОРЮВАНЬ СЕЧОВИДІЛЕННЯ:

• споживати солодку та солону їжу в помірній кількості;

• споживати свіжі фрукти й овочі, сухофрукти (курага, родзинки);

• уживати більше морської риби та менше м’яса;

• своєчасно лікувати хворі зуби, ангіни, інші інфекційні хвороби й запальні процеси;

• раціональне харчування дозволяє попередити порушення обміну речовин;

• загартовувати свій організм для зміцнення імунітету;

• бути обережним із різними отрутохімікатами;

• вживати ліки лише за призначенням лікаря;

• дотримуватися правил особистої гігієни;

• регулярно спорожнювати сечовий міхур та кишечник;

• вести активний спосіб житія;

• відмова від вживання алкоголю, тютюну та наркотиків.

источник

При захворюваннях нирок лікування хворого багато в чому залежить від своєчасної та точної діагностики. Найбільш характерні симптоми ураження нирок – це набряки, розлади сечовиділення і сечовипускання, зміна складу сечі, підвищення артеріального тиску.

Набряки при захворюваннях нирок різноманітні за ступенями вираженості, локалізації, стійкості. Найчастіше набряки проявляються вранці на обличчі. При більш значному набряковому синдромі вони виникають на нижніх кінцівках (переважно на гомілках). У деяких випадках набряки досягають великих розмірів.

Зміна сечовиділення – частий симптом захворювань сечостатевої системи. Зазвичай набряки поєднуються зі зменшенням виділення сечі.

Розлади сечовипускання – хворобливе і часте сечовипускання – переважно пов’язані із запальними процесами сечовивідних шляхів (цистит, уретрит, простатит), але можуть виникнути при проходженні каменя по сечоводу.

Зміна кольору сечі найчастіше обумовлена домішкою крові (макрогематурія). Макрогематурія, яка виникає після ниркової коліки, свідчить про наявність сечокам’яної хвороби. При виявленні в першу чергу необхідно урологічне обстеження і визначення захворювання. Безбольова, раптово розвиваюча, рясна макрогематурія вимагає виключення пухлинного процесу в нирках.

Зміну складу сечі встановлюють при лабораторному дослідженні. При захворюваннях нирок зустрічається підвищене виділення з сечею еритроцитів, білка, виявлення в сечі лейкоцитів.

Біль у ділянці нирок можуть бути обумовлені запальними процесами в нирках, викликані:

  • каменем;
  • згустком крові;
  • пухлиною та ін.

Сильні болі у попереку з типовою віддачею вниз – характерний симптом для сечокам’яної хвороби.

Підвищена температура тіла може бути ознакою інфекції у хворих із захворюваннями нирок (гострий чи хронічний пієлонефрит та ін.), пухлини нирок та ін.

Гострий пієлонефрит – запалення нирки та її балії. Пієлонефрит відноситься до числа найпоширеніших захворювань взагалі і захворювань нирок зокрема.

Основною причиною виникнення гострого пієлонефриту виступає інфекція: найбільш часто – кишкова паличка, дещо рідше – стафілокок, ентерокок, стрептокок і ін. Виникненню і розвитку пієлонефриту сприяють зниження опірності організму інфекціям в результаті переохолодження, перевтоми; перенесені важкі запальні урогенітальні захворювання та ін.

Захворювання проявляється загальними та місцевими симптомами. Характерна тріада симптомів: озноб з наступним підвищенням температури, прискорене сечовипускання і біль у попереку. Місцеві симптоми при гострому пієлонефриті характеризуються болями і напругою м’язів спини і черевної порожнини. Початок захворювання гострий: з’являються висока температура – до 40 ° С, озноб. Хворі скаржаться на:

  • розбитість;
  • спрагу;
  • сильний головний біль;
  • біль у суглобах;
  • нудоту;
  • блювоту.

У сечі з’являються білок, еритроцити, велике число лейкоцитів.

Лікувальні заходи при гострому пієлонефриті визначаються в основному його формою і стадією.

Найбільше значення має антибактеріальна терапія. Вона проводиться відповідно до результатів визначення чутливості сечової інфекції до антибіотиків, а також на основі індивідуальної переносимості.

У гострому періоді захворювання, особливо при підвищеній температурі тіла і болях, хворому призначають постільний режим. Показаний прийом великої кількості рідини у вигляді соків, морсів, мінеральної води, чаю, настою з сечогінних трав. Харчування хворого повинне бути достатнім для забезпечення необхідної кількості калорій. Їжа не повинна містити дратівливих компонентів; переважніше молочні та рослинні страви.

Після поліпшення стану дієту поступово розширюють. При болях в області нирок рекомендуються теплові процедури – грілки, зігрівальні компреси та ін.

Профілактика виникнення пієлонефриту полягає у своєчасній санації вогнищ інфекції, особливо хронічних запальних захворювань статевих органів, нижніх відділів сечовивідних шляхів, а також у попередженні різкого переохолодження.

Ниркова колька – прояв сечокам’яної хвороби, яка характеризується утворенням у нирках і сечовивідних шляхах сечових каменів в результаті порушення обміну речовин і зміни з боку сечових органів. Розвивається при раптовому виникненні перешкоди на шляху відтоку сечі. Найчастіше колька виникає під час руху каменю по сечоводу, закупореного згустками крові, пухлиною, або з порушеною прохідністю в результаті запальних процесів.

Напад починається раптово. Найчастіше виникає після фізичної напруги, прийому значної кількості рідини, але може наступити і в спокої, вночі під час сну. Біль гостра, ріжуча з періодами затихання і загострення. Хворі поводяться неспокійно в ліжку, шукають зручне положення, яке допомогло б зменшити біль. Як правило, біль починається в поперековій області, поширюється по ходу сечоводу:

  • в бік сечового міхура;
  • пахової області;
  • статевих органів;
  • може віддавати в підребер’ї і живіт.

Сильний біль супроводжується частими позивами до сечовипускання. Хворий блідий, шкіра покрита холодним липким потом. Спостерігаються рефлекторна нудота і блювота, позиви до дефекації. Біль може бути дуже інтенсивною і супроводжуватися втратою свідомості.

Невідкладна допомога зазвичай обмежується введенням спазмолітиків і знеболюючих засобів. При неефективності цих заходів хворого госпіталізують.

Гострий цистит – запалення слизової оболонки сечового міхура. Виникає при проникненні в сечовий міхур інфекції (кишкова паличка, ентерокок, стрептокок і ін.). Можливе ураження сечового міхура рядом інфекцій, що передаються статевим шляхом. Розвитку хвороби сприяють чинники, що викликають подразнення слизової оболонки сечового міхура:

  • переохолодження тіла;
  • часте вживання прянощів;
  • алкогольних напоїв;
  • а також запори.

Гострий цистит характеризується болючим, частим сечовипусканням малими порціями (іноді через кожні 5-10 хв). Болі різноманітні: пекучі, ріжучі, тупі, які посилюються в кінці сечовипускання. Гострому циститу властива тяжкість внизу живота і в промежині. При тяжкому перебігу захворювання можливе незначне підвищення температури тіла.

Провідне значення в лікуванні захворювання має антибактеріальна терапія, щоб запобігти переходу хвороби в хронічну форму. У гострому періоді показаний постільний режим, слід виключити з харчування консерви, гострі соуси, приправи, копченості, алкогольні напої, стежити за функцією кишківника.

Заходом профілактики гострого циститу є загартовування, лікування супутніх захворювань, дотримання гігієни статевих органів, особистої гігієни. Бажано уникати:

  • переохолодження;
  • носіння одягу не по сезону;
  • частого вживання консервованих продуктів;
  • алкоголю та ін.

источник

Сечова система — одна з найважливіших систем організму. Вона відповідає за збереження балансу біологічних рідин і життєво важливих мікроелементів. Порушення роботи органів цієї системи негативно відбивається на самопочутті хворого і створює чималий дискомфорт в його повсякденному житті.

Кожна людина повинна знати будову сечовидільної системи. Особливо це стосується людей, які страждають хронічними захворюваннями.

Сечова система складається з нирок, сечоводів, сечового міхура і сечовипускального каналу. Сечові шляхи фізіологічно пов’язані з репродуктивними органами. Саме по анатомічній особливості частими причинами розвитку патологій сечовидільної системи є різні інфекції, паразити, віруси, бактерії, гриби, які передаються статевим способом.

Основним органом сечовидільної системи вважаються нирки. Для виконання всіх функцій цей орган вимагає інтенсивного кров’яного потоку. Приблизно чверть всього обсягу крові, яку викидає серце, доводитися тільки на нирки.

Сечоводи являють собою трубочки, які спускаються від нирок до сечового міхура. Під час скорочення і розширення їх стінок проганяється сеча.

За мочеточниках за допомогою м’язових утворень (сфінктерів) сеча надходить у сечовий міхур. У міру його наповнення відбувається сечовипускання.

Сечовипускальний канал у чоловіків проходить через статевий член і служить для проходження сперми. У жінок цей орган виконує лише функцію виведення сечі. Він знаходиться на передній стінці піхви.

У здорової людини всі органи сечовидільної системи працюють згладжено. Але як тільки порушуються функції однієї ланки складного механізму, виходить з ладу весь організм.

В організмі людини нирки виконують такі функції:

  1. Регулювання водного балансу — виведення зайвої води або її збереження при нестачі в організмі (наприклад, зменшення кількості сечі в разі інтенсивного виділення поту). За рахунок цього нирки постійно утримують в організмі обсяг внутрішнього середовища, що життєво важливо для людського існування.
  2. Управління запасами мінеральних речовин — нирки здатні аналогическим шляхом виводити з організму надлишок натрію, магнію, хлору, кальцію, калію та інших мінералів або створювати запаси дефіцитних мікроелементів.
  3. Виведення з організму токсичних речовин, що потрапляють з їжею, а також продуктів метаболічного процесу.
  4. Регуляція артеріального тиску.

Всі захворювання сечовидільної системи по причинах освіти діляться на вроджені та набуті. До першого типу відносять вроджені вади розвитку органів цієї системи:

  • недорозвинення нирок — проявляється їх набряками, підвищеним артеріальним тиском, порушенням обмінних процесів. Наявність такої симптоматики підвищує ризик розвитку сліпоти, недоумства, ниркового цукрового і нецукрового діабету, подагри;
  • патології в будові сечоводів і сечового міхура, які провокують часте сечовипускання.

Багато вроджені захворювання органів сечовидільної системи ефективно лікуються при своєчасному оперативному втручанні.

Набуті хвороби в основному виникають в результаті інфекційного запалення або фізичної травми.

Розглянемо найпоширеніші придбані патології органів сечовидільної системи.

Це інфекційне захворювання, в результаті якого розвиваються запальні процеси в сечівнику. Основними проявами хвороби є:

  • біль і печіння в процесі сечовипускання;
  • характерні виділення з сечівника;
  • великий показник лейкоцитів у сечі.

Уретрит в основному виникає внаслідок попадання в уретру бактерій, вірусів і грибів. Серед можливих причин розвитку захворювання відзначають недотримання правил гігієни, статеві контакти, дуже рідко інфікування відбувається шляхом занесення хворобливих мікроорганізмів по кровоносних судинах з присутніх в інших органах осередків ураження.

Являють собою запалення слизової оболонки сечового міхура. На розвиток хвороби впливають такі чинники:

  • застій сечі;
  • загальне переохолодження;
  • надмірне вживання копченостей, різних прянощів, спиртних напоїв;
  • порушення гігієнічних правил;
  • запалення інших органів сечової системи;
  • наявність в сечовому міхурі каменів і пухлин.
  • Нетримання сечі у жінок вважається найбільш поширеним захворювання, що впливає на якість життя. Цистит може бути гострим або хронічним. При гострому перебігу хворий скаржиться на дуже часті хворобливі сечовипускання маленькими порціями, при цьому сеча мутного кольору. Внизу живота періодично проявляються болі різного характеру (ріжучі, тупі), які посилюються при завершенні процесу сечовипускання.

    Гостре нетримання сечі у жінок в 8 з 10 випадків спровоковано кишковою паличкою. Іншою причиною розвитку хвороби вважаються живуть на шкіри стафілококи. Для боротьби з цими збудниками застосовуються високоефективні антибіотики.

    Багато захворювань нирок та сечовидільної системи досить часто супроводжуються розвитком хронічної форми циститу. Під час його загострення проявляються симптоми, характерні гострого нетримання сечі.

    Це бактеріальне запальне захворювання, яке вражає одну або дві нирки. Це найбільш небезпечна інфекційна хвороба сечовивідних шляхів. Пієлонефрит часто виникає під час вагітності, що пов’язано зі збільшенням матки та її тиском на сечоводи. У літньому віці хвороба розвивається серед чоловічої частини населення. Справа в тому, що у чоловіків з роками відбувається збільшення передміхурової залози, яка порушує процес відтоку сечі.

    Пієлонефрит буває одно- і двостороннім, а в залежності від причин виникнення — первинним (самостійне захворювання) і вторинним (як ускладнення інших хвороб сечовидільної системи).

    Гострий пієлонефрит при первинному захворюванні проявляється больовими відчуттями в попереку і в боках, лихоманкою, а також ознаками інфікування сечовивідних шляхів. Пієлонефрит хронічний в основному розвивається як наслідок гострої форми. Хворобу діагностують на основі результатів аналізу сечі, комп’ютерної томографії та екстреної урографії. У разі виявлення гнійного запалення призначають тривалий курс протимікробної терапії. При виявленні каменів вирішується питання про їх оперативному видаленні.

    За медичною статистикою це найчастіша хвороба нирок. Утворенню каменів і піску сприяє вживання в надмірній кількості солей, фосфорної і щавлевої кислоти. Вони з часом накопичуються, утворюючи кристали. На перших етапах хвороба ніяк не проявляється. Але в міру зростання утворень можуть проявлятися симптоми: пронизує біль, каламутна сеча, порушення сечовипускання.

    У більшості випадків камені видаляються операційним шляхом, тому важливо займатися профілактикою з метою попередження цього небезпечного захворювання.

    Це найбільш поширене інфекційне захворювання сечовивідних шляхів серед чоловіків. Багато хто страждає хронічною формою хвороби. Дуже небезпечним для репродуктивної функції чоловіків є запалення придатка яєчка (епідидиміт).

    Захворювання сечовидільної системи у дітей можуть виникати в будь-якому віці. На розвиток запалень значною мірою впливають такі фактори:

    • токсикоз під час виношування малюка;
    • хронічні інфекції у матері;
    • спадкова схильність до розвитку ниркової патології;
    • пієлонефрит вагітних.

    У дитячому віці часто зустрічаються такі захворювання сечовидільної системи:

    • пієлонефрит;
    • уретрит;
    • цистит;
    • інфекції сечовивідних шляхів.

    Найбільш важко протікає пієлонефрит. У дітей першого року життя основними причинами виникнення первинного пієлонефриту є кишкові інфекції, ГРВІ та зміна харчування. Серед старших дітей захворювання проявляється як ускладнення кокковая інфекціями, які провокують ангіну, отит, тонзиліт, вульвіт, цистит і кишкові інфекції.

    Вторинний пієлонефрит виникає на тлі вроджених патологій, серед яких найбільш часто діагностується подвоєння нирок, їх зміщення, порушення структури сечового міхура, сечоводів та інших органів системи.

    Запідозрити захворювання сечовидільної системи у дітей можна за певними симптомами. При інфекціях сечових шляхів дитина скаржиться на часте сечовипускання невеликими порціями. Можливі помилкові позиви, нетримання сечі, болі внизу живота і спини. Іноді може підвищуватися температура. Сеча хворої дитини каламутна і з неприємним запахом.

    У немовлят мамі знадобиться міняти підгузник частіше, ніж зазвичай. Спостерігаючи за дитиною можна помітити занепокоєння малюка під час сечовипускання, розлад шлунку і відмова від їжі.

    Діагностика хвороб

    Діагностувати захворювання сечовидільної системи може тільки лікар. Від своєчасності звернення до уролога залежить ефективність лікування. Тому при перших ознаках хвороб необхідно звернутися до фахівця.

    Він призначить обстеження, яке зазвичай включає лабораторні дослідження (аналіз сечі і крові) та інструментальну діагностику (УЗД, МРТ, рентгенографію). При ураженні нирок виконують функціональну пробу Реберга. Нерідко для обстеження нирок використовують біопсію, яка дозволяє досліджувати ниркову тканину і встановити точний діагноз.

    Лікар визначає тактику лікування захворювань сечової системи виходячи з причин їх виникнення. Нерідко терапія проводиться в лікарні під медичним наглядом. Залежно від особливостей патології, лікування може бути консервативним або хірургічним.

    Хворий повинен пройти повне лікування, щоб запобігти рецидив хвороби та розвитку хронічної форми. Дуже важливо під час терапії дотримуватися рекомендовані лікарем дієти і режими харчування. В період реабілітації використовують санаторне лікування і фізіотерапію.

    Лікування та профілактика захворювань сечовидільної системи мають успіх при виконанні всіх рекомендацій лікаря. Дотримання правил гігієни, повне лікування гострих респіраторних захворювань, своєчасна терапія інфекційних хвороб гарантують попередження розвитку багатьох патологій.

    источник

    Інфекція сечовивідних шляхів (ІМІ) — група захворювань інфекційно-запального походження, що зустрічаються в усіх вікових групах, в т. Ч. У літніх і старих людей. Діагноз ІМП правомочний як тимчасовий на догоспітальному етапі медичної допомоги в процесі ідентифікації нерідко протікають приховано і атиповий окремих нозологічних форм. У терапевтичній практиці лікаря і медичної сестри до них відносяться гострий (ОЦ) і хронічний (ХЦ) цистит, гострий (ОП) і хронічний (ХП) пієлонефрит, безсимптомна бактеріурія (ББ). Б Б — клінічно виявляється імунний запальний процес, обумовлений проникненням в організм уропатогенной мікрофлори. Ця бессимптомная інфекція може трансформуватися в клінічно виражену (симптоматичну) ІМП.

    Виділяють неускладнену і ускладнену ІМП. Перша розвивається у практично здорового населення при відсутності спадкових або набутих функціональних, метаболічних або анатомічних порушень сечовидільної системи або серйозних супутніх захворювань, несприятливо впливають на функції сечових шляхів і нирок, знижують захисні (імунні) можливості організму. Причиною ускладненою форми можуть бути аномалії мочевиделітелиюй системи, урологічна патологія, запальні і онкологічні захворювання статевих органів, дегенеративні та пухлинні захворювання нервової системи, цукровий діабет, подагра, ВІЛ-інфекції та ін.

    Клінічне значення ІМП визначається її поширеністю, труднощами діагностики, несприятливим впливом на здоров’я і працездатність населення, великими економічними витратами на діагностику і лікування.

    ІМП становить приблизно 40% всіх випадків інфекцій. У різних регіонах земної кулі на її частку падає 2-6% звернень до сімейних лікарів. У Росії поширеність ІМП становить 1000 випадків на 100 тис. Населення.

    У різних вікових групах ІМП діагностується в 2-5 разів частіше у жінок, ніж у чоловіків. Тільки в похилому і старечому віці захворюваність приблизно однакова: ІМП зустрічається у 10-25% жінок і 5-20% чоловіків. Значно зростає інфікованість сечовидільної системи — до 50-70% — у літніх, що мають множинні хронічні захворювання і знаходяться в хоспісах і будинках для людей похилого віку. Інфікування жінок сприяють анатомо-топографічні особливості сечостатевої системи — близьке розташування короткого і широкого сечівника і піхви. У більшості випадків діагностується ББ, нерідко епізодична, рідше — клінічно маніфестував (цистит, пієлонефрит) ІМП.

    ХП є найбільш частою причиною хронічної ниркової недостатності (ХГ1Н), що діагностується в переважній більшості випадків (70-80%) у пацієнтів середнього та похилого віку.

    ІМП — поліетіологічним патологія, причинами якої можуть бути бактерії, віруси, мікоплазма, гриби роду кандида, хламідії, уреаплазма. Провідна роль в інфікуванні належить бактеріям мікрофлори кишечника. Кишкова паличка в 60-80% випадків сприяє розвитку неускладненій І МII. В інших 20-40% цю роль грає протей, синьогнійна паличка, ентерококи, клебсиелла, стафілокок або асоціації збудників. Ці бактерії, за винятком стафілокока, частіше зустрічаються при ускладненою ІМП і її рецидивах, причетні до госпітальної інфекції, особливо на тлі інструментальних досліджень та оперативних втручань на сечових шляхах. Повторні інфекції, викликані протеєм, можуть бути свідком або сприяти розвитку сечокам’яної хвороби. Виявлення в сечі золотистого стафілокока нерідко відзначається при системному інфекційно-запальному процесі і сепсисі.

    Виділяють висхідний, гематогенний і лімфогенний шляху інфікування сечових шляхів і нирок. Провідну роль відіграє висхідний шлях. Переважно грамнегативні бактерії кишкової флори, замінюючи звичайну мікрофлору промежини, обсеменяются її і потрапляють в сечовипускальний канал. У фізіологічних умовах сечові шляхи стерильні, за винятком кінцевого ділянки сечівника, і проникаючі в сечовий міхур бактерії елімінуються завдяки току сечі та десквама- ції уроепітелія. Цьому сприяє нормальна гідрокінетіческая функція сечового міхура з пасажем в середньому 1,5 л сечі на добу. Факторами, спосооствующіх розвитку запального процесу в стінці сечового міхура, є вірулентність бактерій, ослаблення місцевих захисних імунних механізмів, аномалії будови сечовидільної системи і зовнішніх статевих органів, генетично обумовлене збільшення кількості рецепторів на поверхні клітин уроепітелія, що зв’язують патогенну бактеріальну флору. Провокує ІМП сексуальні відносини, пов’язані з ними недостатні загальні гігієнічні заходи, вагітність, психічний стрес, охолодження, гіперчутливість до місцево застосовуваним антисептикам і дезодорантам, алергічні реакції (дерматит).

    У хворих на цукровий діабет розвитку ІМП сприяють обумовлені нейропатией порушення спорожнення сечового міхура, урологічні маніпуляції, зниження фагоцитарної активності лейкоцитів у зв’язку з високою концентрацією глюкози в сечі, ураження судин нирок і нефро- склероз.

    Важливу роль в інфікуванні сечових шляхів грає тривале перебування в стаціонарі і внутрілікарняна інфекція, інструментальні (катетеризація сечового міхура, цистоскопія тощо.) І хірургічні втручання, дегенеративні захворювання і пухлини мозку з порушенням функцій сечового міхура, пухлини сечового міхура, нирок, матки і прямої кишки, нетримання сечі і калу.

    На поверхні кишкової палички знаходяться спеціальні ворсинки — фимбрии, які сприяють бактеріальної адгезії до уроепітелію за допомогою специфічних, розташованих на кінці фімбрій білків — адгезінов. Різним типам фімбрій кишкової палички відповідають специфічні рецептори на поверхні епітеліальних клітин.

    Адгезія (прилипання) кишкової палички до епітелію сечовивідних шляхів — перший крок в патогенезі ІМП.

    Гематогенний шлях інфікування менш значущий в патогенезі ІМП, ніж висхідний. Він зустрічається при інфекційно-запальних захворюваннях, що протікають з бактеріємією, і хронічних вогнищах інфекції в організмі. Інфікується корковий шар з подальшим поширенням запального процесу в мозковий шар нирки.

    Лімфатична система відіграє певну роль в гематогенном шляху інфікування — з регіонарних лімфатичних вузлів інфекція через кров потрапляє в нирки, рідше в сечовий міхур. Лімфогенним шляхом бактеріальна флора може проникати в сечовий міхур у жінок при запальних процесах в статевих органах.

    Складні взаємини між вірулентністю бактерій, шляхами їх проникнення в сечовидільну систему і захисними, в тому числі імунологічними, реакціями організму поряд з наявністю або відсутністю функціональних або органічних порушень сечовидільної або інших систем, в кінцевому підсумку визначають особливості клінічного перебігу ІМП. Розвивається неспецифічний запальний процес в сечовому міхурі (цистит) або в чашечно-мискової системі, інтерстиціальної тканини і канальцях нирки (пієлонефрит).

    Гострий цистит — найбільш часта форма ІМІ. Він, звичайно неускладнений, розвивається переважно у жінок після охолодження або статевого акту і характеризується частим і болісним сечовипусканням, дискомфортом або болем в надлобковій області. На тлі старечої атонії сечовивідних шляхів і нетримання сечі клінічні прояви цього захворювання можуть обмежуватися тільки почастішанням сечовипускання. Нерідко погіршується сон, знижуються фізична активність і працездатність. При тяжкому перебігу циститу іноді хворі змушені мочитися кожні півгодини з виділенням крапельок крові в кінці сечовипускання. Гематурія обумовлена виділенням крові з запаленої і розпушеному слизової оболонки сечового міхура. Сеча може бути каламутній від наявності в ній лейкоцитів, еритроцитів, бактерій і епітелію. При пальпації може визначатися болючість в області сечового міхура. Підвищення температури тіла і явища інтоксикації не властиві ОЦ.

    Хронічний цистит — більш рідкісна і в більшості випадків ускладнена форма ІМП, що виникає на тлі різних захворювань сечівника, сечового міхура, сечоводів, нирок, статевих та інших органів. Клінічні прояви його загострення аналогічні таким при ОЦ, але менш виражені. Залучення в запальний процес усть сечоводів в поєднанні з підвищеним Унутрипузирна тиском сприяє розвитку міхурово-сечовідного рефлюксу і інфікування нирок.

    Затяжний і рецидивуючий перебіг запального процесу в сечовому міхурі є показанням для направлення хворого до фахівців — нефролога або уролога для виявлення причини, форми, виключення специфічної природи (туберкульоз, хламідійна інфекція, грибкові ураження тощо.) І його лікування.

    Гострий пієлонефрит (ВП) характеризується загальними та місцевими симптомами. З перших слід зазначити погане самопочуття, загальну слабкість, зниження працездатності, підвищення температури тіла, пітливість. Можливі зниження або відсутність апетиту, головні болі, нудота, блювання, сухість у роті, спрага, міалгії і артралгії. Локальна симптоматика мало виражена і представлена тупими, ниючими, постійними і нетривалими болями в ділянці нирок. Дізуріче- ські розлади, обумовлені супутнім запаленням сечового міхура, не часті.

    При фізикальному дослідженні відзначається сухість і обкладений язик, почастішання пульсу, болючість при постукуванні в поперековій області.

    Представлена клінічна картина властива переважно неускладненого ОП. Ускладнений ОП відрізняється від неускладненого більш вираженою клінічною симптоматикою. Прогресивно посилюються і стають постійними болю в поперековій ділянці, температура тіла найчастіше висока, турбують озноби, пітливість, відсутність апетиту.

    На перший план виступають різка слабкість, адинамія, сплутаність свідомості, нудота, блювота, колапс, зниження артеріального тиску, схильність до падінь, може розвиватися бактеріємічний шок. При аденомі передміхурової залози можлива гостра затримка сечі. Прогностично несприятливою ознакою є розвиток олігурії.

    Хронічний пієлонефрит (ХП) протікає з чергуванням фаз активного, латентного запального процесу і ремісії і в зв’язку з цим має варіанти клінічного перебігу — від безсимптомного (латентного) до симптоматично маніфестувати з різним ступенем вираженості інтоксикаційного, больового і дизурического синдромів. Протягом багатьох років можуть бути відсутні чіткі клінічні прояви захворювання.

    ХП не властиві набряки. Тривалий рецидивуючий перебіг цього захворювання іноді супроводжується підвищенням активності паращитовидних залоз (вторинний гіперпаратиреоз) у зв’язку з порушенням обміну кальцію (гіпокальціємія), клінічно проявляється остеопорозом, остеомаляцією, кальцинозом різних тканин і органів.

    Його прогресування сприяє розвитку нефросклерозу, симптомів хронічної ниркової недостатності (ХНН), в т. Ч. Артеріальної гіпертензії та анемії.

    Лабораторна та інструментальна діагностика

    До основних лабораторних методів діагностики ІМІ відноситься мікроскопічне, біохімічне та бактеріологічне дослідження сечі. Її, як правило, отримують з середньої порції струменя після ретельного туалету зовнішніх статевих органів. Сечу слід досить терміново доставити в лабораторію. При неможливості швидкого транспортування сечу поміщають в холодильник, так як при кімнатній температурі в ній активно розмножуються бактерії.

    Кількість лейкоцитів більше 4-5 в полі зору при мікроскопії сечового осаду свідчить про наявність запального процесу. Аналогічну діагностичну цінність має виявлення більше 4 тис. Лейкоцитів в 1 мл сечі при підрахунку їх в камері. Виявлення микрогематурии, протеїнурії, циліндрурії, ниркового епітелію схиляє чашу терезів на користь запального процесу в нирках — пієлонефриту.

    Провідну роль в діагностиці грає посів сечі з підрахунком кількості мікроорганізмів і визначенням їх чутливості до антибіотиків. Сучасна емпірична терапія інфекції сечовивідних шляхів, у тому числі і пієлонефриту, заснована на використанні тих антибактеріальних препаратів, до яких чутливі найбільш часто зустрічаються в різних регіонах земної кулі збудники. Повторний висів більше 100 000 бактерій одного і того ж виду з 1 мл стерильно взятої сечі свідчить про наявність значної бактеріурії, властивої особливо ОП.

    Зізнається діагностична цінність і менш вираженого (від 50 000 до 100 000 бактерій в 1 мл) зростання мікроорганізмів, особливо кишкової палички, при пієлонефриті. Діагностично значущим при ОЦ є зростання 1000 і більше бактерій в 1 мл сечі.

    Загальний аналіз сечі дозволяє запідозрити, а іноді і верифікувати нозологічну форму захворювання. Виявлення лейкоцитурии і микрогематурии доповнює клінічну картину запального процесу в сечовому міхурі, а наявність протеїнурії, циліндрурії, ниркового епітелію схиляє чашу терезів на користь пієлонефриту. Збільшення кількості формених елементів крові в сечі частіше зустрічається і нерідко більш виражено при пієлонефриті.

    Високу активність запального процесу в нирках підтверджують лейкоцитоз і збільшення ШОЕ в аналізі крові. Істотно для ідентифікації ХП порушення видільної та концентраційної (гіпостену- рія, изостенурия) функцій нирок, що виявляється за використанням проби Зимницьким.

    Спектр лабораторних досліджень доповнюють визначення концентрації натрію, калію, кальцію, фосфору і магнію, креатиніну і сечовини в крові, вивчення протеінограмми, кислотно-основного співвідношення, оцінка парціальних функцій нирок (клубочкова фільтрація, канальцева реабсорбція і секреція). Ці показники характеризують функціональний стан нирок і використовуються для діагностики ХНН.

    З метою діагностики пієлонефриту, переважно хронічного, застосовують ультразвукове дослідження нирок, внутрішньовенну пієлографію, реносцинтиграфія, комп’ютерну томографію та інші інструментальні методи дослідження.

    Показаннями для внутрішньовенної пієлографії є: перша І МП у чоловіків і повторні у жінок, постійна мікрогематурія, макрогематурія, лихоманка більше 2 діб на тлі антибактеріальної терапії. Це дослідження при гострому неускладненому пієлонефриті не виявляються, як правило, будь-якої патології нирок і сечоводів. XII може супроводжуватися зменшенням розмірів, частіше асиметричним, деформацією контурів і чашково-мискової системи нирок, ущільненням їх в області полюсів, розширенням мисок, атонією прілоханочного сегмента сечоводу і іншими знахідками.

    Ультразвукове дослідження сприяє діагностиці запального процесу в нирці, в тому числі карбункула і абсцесу, конкрементів, а реносцинтіграфія — виявлення властивих пієлонефриту асиметричних порушень функцій нирок. Спеціальні методи — цістоуретро- графия, сканування нирок за допомогою міченої Тс 99 ™ дімеркаптоянтар- ної кислоти показані для виявлення, відповідно, міхурово-сечовідного рефлюксу (спадкового і набутого) і рубцевих (не- фросклероз) змін ниркової тканини.

    Діагностика гострого та хронічного циститу базується головним чином на досить типових клінічних симптомах, результатах мікроскопічного, біохімічного та бактеріологічного дослідження сечі. Ендоскопія (цистоскопія) сечового міхура сприяє верифікації хронічного циститу і його морфологічних форм.

    Особливості ІМП у вагітних і літніх

    У 5-10% вагітних виявляється безсимптомна бактеріурія, яка в 25-30% випадків сприяє розвитку гострого пієлонефриту або загострення латентно що протікав хронічного пієлонефриту переважно в пізні терміни вагітності і в післяпологовому періоді. Клінічне значення безсимптомної бактеріурії вагітних визначається великою частотою (25-27%) передчасних пологів, народженням дітей з малою масою тіла і ризиком розвитку гострого пієлонефриту. Найбільш частим збудником ІМІ є кишкова паличка, причому її вірулентність і адгезивная здатність до епітелію сечових шляхів посилюються при гестаційному пієлонефриті в третьому триместрі.

    Порушення відтоку сечі внаслідок атонії сечових шляхів і сечового міхура, обумовленої нейрогуморальними зрушеннями (надлишок естрогенів, прогестерону, глюкокортикоїдів), створюють сприятливі умови для активації патогенної флори. Її вступу в миску і в інтерстиціальну тканину мозкового шару нирок сприяють нерідко виникають міхурово-сечовідний і лоханочно-нирковий рефлюкс. Механічний тиск збільшеної матки на сечоводи, особливо правий, в останні терміни вагітності також призводить до порушення пасажу сечі. Дилатація верхніх сечових шляхів зберігається протягом 2-3 тижнів після пологів.

    До клінічних особливостей запального процесу в нирках слід віднести переважання в ранні терміни загальних симптомів (висока температура тіла, озноб, пітливість, нудота, головний біль) над місцевими і поява більш виражених локальних проявів (біль у ділянці нирок, дизуричні розлади) в пізні терміни вагітності .

    ІМП у осіб похилого та старечого віку — досить звичайна ситуація: вона зустрічається у 5-20% чоловіків і 20-50% жінок. У більшості випадків діагностується безсимптомна бактеріурія, нерідко епізодична, рідше — клінічно проявляється (цистит, пієлонефрит) ІМП. Найбільш частими причинами інфікування сечових шляхів є кишкова паличка, протей, синьогнійна паличка, ентерокок, клебсієла.

    Літні жінки схильні до ІМП в зв’язку з недостатньою естрогенної стимуляцією епітелію піхви, що супроводжується зникненням лактобацил і колонізацією його грамнегативної бактеріальної флорою. Збільшення частоти цієї патології у літніх чоловіків обумовлено аденомою передміхурової залози і порушенням відтоку сечі. Важливу роль в інфікуванні сечових шляхів грає старечий імунодефіцит, тривале перебування в стаціонарі і внутрілікарняна інфекція, катетеризації сечового міхура і хірургічні втручання, нетримання сечі і калу, дегенеративні захворювання і пухлини мозку з порушенням функцій сечового міхура, пухлини сечового міхура, нирок, матки і прямої кишки.

    Пієлонефрит в цьому віці відрізняється атиповим і нерідко тяжким перебігом, особливо на тлі хронічної або гострої затримки сечі, з розвитком артеріальної гіпертензії та ниркової недостатності. Мало виражені типові симптоми запального процесу: температурна реакція, біль у ділянці нирок, запальні зміни з боку крові. На перший план виступають різка загальна слабкість, адинамія, сплутаність свідомості, нудота, колапс, може розвинутися бактеріеміче- ський шок. Дизуричніявища часто маскуються віковими порушеннями сечовипускання.

    Особливості опитування пацієнта (збору анамнезу) залежать від того, діагностовано або не діагностована у нього захворювання сечовидільної системи.

    В останньому випадку медична сестра з’ясовує, виявлялися у пацієнта зміни в аналізі сечі (підвищений вміст білка, лейкоцитів, еритроцитів), аномалії розвитку і захворювання сечовидільної системи, гінекологічні та урологічні захворювання, цукровий діабет в попередні роки. Мри раніше виявленої інфекції сечовивідних шляхів (цистит, пієлонефрит) слід розпитати хворого про частоту і причини загострення захворювання, дотримання ним дієти, режиму фізичної активності та лікарського лікування, використовуючи можливості самолікування.

    Аналіз анамнестичних даних, суб’єктивних і об’єктивних проявів захворювання, дозволяє медичній сестрі виявити найбільш часто зустрічаються проблеми хворого при циститі — часте і хворобливе сечовипускання, дискомфорт або хворобливість внизу живота (в надлобковій області) — і пієлонефриті: біль у ділянці нирок, підвищення температури тіла, загальна слабкість, підвищена стомлюваність, зниження працездатності, погіршення або ВІДСУТНІСТЬ апетиту, нудота і блювота. Загальною проблемою може бути дефіцит знань пацієнта і його родичів про причини, принципах профілактики і лікування цих захворювань.

    При плануванні догляду медична сестра пояснює пацієнту мети, діагностичні можливості лабораторних та інструментальних досліджень, правила підготовки до них, навчає техніці збору сечі для аналізів. Вона сприяє виключенню психоемоційних стресових ситуацій, створення спокійної і доброзичливої атмосфери в оточенні пацієнта в лікарняних і домашніх умовах, навчає його способам само- догляду.

    У процесі динамічного спостереження за хворим медична сестра здійснює такі заходи:

    • • Стежить за дотриманням постільного режиму пацієнтом протягом гарячкового періоду захворювання, нормального температурного режиму в приміщеннях (не менше 20 ° С), виключає можливі охолодження.
    • • Здійснює загальний огляд, вимірює пульс і артеріальний тиск, оцінює динаміку клінічних проявів захворювання, виявляє його нові симптоми і доповідає про це лікаря.
    • • Контролює виконання приписів лікаря, що стосуються водносолевого режиму, дієтичного та медикаментозного лікування.
    • • Виявляє побічні (негативні) дії лікарських засобів і повідомляє про це лікаря.
    • • Навчає пацієнта і його родичів заходам, що сприяють первинної і вторинної профілактики пієлонефриту.

    Гостру неускладнену І МП, в першу чергу цистит, лікують амбулаторно. Аналогічна тактика застосовується щодо ОП при легкому перебігу, відсутності лихоманки і явищ інтоксикації, а також при можливості домашнього догляду за хворим.

    Загострення ускладненого ХЦ в ряді випадків пов’язане з госпіталізацією для діагностики і лікування, в тому числі і хірургічного, основного захворювання (аденома передміхурової залози, сечокам’яна хвороба та ін.). Середнього ступеня тяжкості і тяжкий перебіг зазвичай ускладнених ОП і гострої фази XII є показанням для стаціонарного лікування.

    Незалежно від нозологічної форми ІМГ1 основним метолом лікування є етіологічна — антибактеріальна терапія, а щодо ускладненого пієлонефриту — корекція порушень уродинаміки верхніх сечових шляхів. Переважно при пієлонефриті використовують патогенетичні (протизапальні), що підвищують функціональні можливості нирок (поліпшення мікроциркуляції і обмінних процесів) і захисні (імунні) можливості організму (дієта, лікарські рослини, иммунокорригирующие препарати) методи лікування.

    Харчування повинно бути повноцінним щодо білків, жирів і вуглеводів. Слід обмежити надходження простих вуглеводів (цукор, мед, варення, цукерки, тістечка і т. Д.) І збільшити квоту багатих на клітковину овочів і фруктів. Перевагу віддають рослинних масел (соняшникова, кукурудзяна, оливкова і ін.) Перед тваринами (вершкове масло). Використання деяких з цих продуктів доцільно і з точки зору боротьби з запорами. Обов’язковим компонентом раціону харчування повинні бути білки тваринного походження: нежирне м’ясо (яловичина, телятина, курка), риба (тріска, судак, щука і ін.), Нежирний сир і сир. При ХП слід вживати молоко і молочні продукти, які поряд з рибою, яєчним жовтком, зеленими листовими овочами і зерновими продуктами є постачальниками солей кальцію і вітаміну D.

    Виключають гострі, пряні (маринади, соління, перець, гірчиця, хрін, гострі соуси) і смажені продукти. Важлива умова ефективності лікування — збільшення споживання рідини до 2-2,5 л на добу за рахунок чаю, фруктових та овочевих соків, брусничного і журавлинного морсу, відвару шипшини, молока і кефіру. Обмеження солі показано при пієлонефриті з артеріальною гіпертензією, а білка, головним чином тварини, — при розвитку ХНН.

    Основним методом лікування інфекції сечовивідних шляхів є антибактеріальна терапія, яка використовується для ліквідації інфекції (збудника захворювання), попереджень її рецидивів і ускладнень. В амбулаторній практиці застосовують емпіричну терапію (без виявлення збудника захворювання).

    Перевагу віддають антибактеріальних засобів, які активні але відношенню до широкого спектру уропатогенной бактеріальної флори і в першу чергу — до грамнегативних мікроорганізмів.

    Цілеспрямоване лікування використовують після ідентифікації збудника і визначення його чутливості до антибіотиків (бактеріологічний посів сечі).

    Загальні принципи антибактеріальної терапії:

    • • застосування препаратів, що не володіють нефротоксичну дією (нефротоксичних поліміксини, тетрациклін, аміноглікозиди);
    • • використання антибіотиків, переважно пригнічують грам- отрідательную флору;
    • • лікування в залежності від чутливості мікрофлори до антибіотиків;
    • • короткі курси лікування при неускладнених циститі (3-5 днів) і пієлонефриті (7 днів), більш тривалі (14 днів) при ускладненому пієлонефриті;
    • • комбінації антибіотиків, їх поєднання з сульфаніламідами і уро септиками при важкій ускладненій формі пієлонефриту;
    • • критерії ефективності: швидке зменшення явищ інтоксикації, регресія антибактеріальною бактеріурії не менше ніж в 2 рази через
    • 3-5 днів лікування.

    При лікуванні ІМІ найбільш ефективні по відношенню до уропатогенной бактеріальної флори наступні антибактеріальні засоби: бісеп- тол, нітрофурановие похідні (фурагін і ін.), Напівсинтетичні пе- ніцілліни (амоксицилін, амоксиклав, флемоксин і ін.), Фторхінолони (норфлоксацин, ципрофлоксацин, левофлоксацин і ін.), цефалоспорини (цефалексин, цсфуроксім, цефтазидим та ін.).

    В якості патогенетичної терапії при ОП і ХП застосовують нестероїдні протизапальні препарати (тромбоцитопенія АСС, вольтарен та ін.). Покращують гемодинаміку (мікроциркуляцію) і обмінні процеси в нирках засоби, що володіють антиагрегантну дію (трентал, віно рутон, тиклид і ін.). Важкий перебіг пієлонефриту є показанням для застосування иммунокорригирующих засобів (імуноглобулінів) та еферентної терапії (плазмаферез, гемосорбція, плазмасорбция).

    При пієлонефриті використовують симптоматичне лікування, спрямоване на корекцію артеріальної гіпертензії, олігурії, порушень кислотно-основного співвідношення (ацидозу), анемії.

    Антибактеріальна терапія ІМП у вагітних проводиться з урахуванням тератогенної дії препаратів. Рекомендується лікування протягом 7-14 днів щодо нетоксичними лікарськими засобами: сульфаніламідами, природними і напівсинтетичних пенициллинами (ампіцилін, амоксицилін та ін.), Цефалоспоринами (цефалексин, цефурок- сім і ін.), У другій половині вагітності можуть застосовуватися макроліди (еритроміцин, азитроміцин). Сульфаніламіди, пн. ч. пролонгованої дії, слід відміняти за 2-3 тижні до пологів у зв’язку з можливістю розвитку ядерної жовтяниці. При тяжкому перебігу гострого гестаційного пієлонефриту перевагу віддають препаратів цефалоспоринового ряду для парентерального введення.

    Загальні принципи антибактеріальної терапії у літніх людей мало чим відрізняються від вищевикладених. Ускладнені гострий і хронічний пієлонефрит, в т. Ч. Розвинувся на фоні простатиту і аденоми передміхурової залози, передбачають більш тривалий (4-12 тижнів) лікування, перевагу віддають антибіотикам фторхинолонового і цефалоспоринового ряду. Літні пацієнти більш чутливі до побічних дій антибактеріальних засобів, ніж більш молоді, тому дози і тривалість лікування повинні бути ретельно обґрунтовані.

    У стадії ремісії ІМІ застосовують лікарські трави у вигляді відварів і настоїв, які мають протизапальну, сечогінну, спазмолітичну, жарознижувальну дію, як доповнення до антибактеріальної терапії.

    Первинна профілактика ІМІ тісно пов’язана з пропагандою здорового способу життя, дотриманням загальних гігієнічних заходів і правил гігієни статевих відносин. Рання діагностика і лікування, в т. Ч. Хірургічне, аномалій розвитку сечових шляхів, хронічних вогнищ інфекції, гострих інфекцій сприяють попередженню виникнення циститу і пієлонефриту. До факторів ризику їх розвитку відносять охолодження, психічний стрес, алергічні реакції (дерматит), а також сексуальну активність. В останньому випадку звичайних рекомендацій можуть бути вживання достатньої кількості рідини (2-2,5 л на добу), включаючи корисні журавлинний і брусничний соки, кислі мінеральні води; використання зволожувачів для зменшення травматизації статевих органів, носіння бавовняної білизни, а також одноразове застосування після статевого акту звичайної разової дози антибактеріальних засобів (бісептол, фурагін, амоксиклав, норфлоксацин, цефуроксим).

    З профілактичною метою використовують антибактеріальні засоби в урологічній практиці при проведенні одиночних інструментальних втручань (катетеризація, цистоскопія), періодичної і тривалої катетеризації.

    Профілактика загострень пієлонефриту додатково до вищеперелічених заходів включає противорецидивную антибактеріальну терапію, попередження і лікування закрепів.

    источник